Володимирецька централізована система публічно-

 

шкільних бібліотек

Долі, обпалені війною

Головко Гаврило Калинович – учасник бойових дій, народився 6 квітня 1920 року. В даний час проживає в м. Рівне.

Гаврило Калинович пригадує, як 12 річним заробив на заготівлі сіна 5 рублів і картуз цукерок. У 16 років закінчив курси помічника комбайнера, у 17 – тракториста, у 18 – комбайнера. Два сезони відпрацював у сільській МТС комбайнером.

- У життя входив з куском хліба, - пригадує Г. Головко, - сам собі заробив на костюм, черевики, годинник. Чого я боявся все життя, так це погано працювати. Що не зроблю, все здається, що мало.

Таким пішов і в армію у 1940 році в прикордонні війська Далекого Сходу. Там, у Владивостоці і застала його війна. Як сьогодні пам’ятає Гаврило Калинович той день. Їхні змагання на стрілецькому полігоні перервала команда вишикуватись. «Може японці якийсь десант висадили?». Аж ні. Почули страшне слово «війна».

Так почався його новий період в житті. Написав заяву з проханням послати на фронт. Але виразка12-палої кишки перекреслила ці наміри. «Ти не вояка» - сказали йому. Але операція тільки на два роки відсунула його плани. У 1943 році він таки потрапляє на фронт у складі 60-ї армії 1-го Українського фронту дійшов до лігва фашистів. 26 березня 1945 року за Одером у боях за великий військовий вузол Ратибор Г. Головко був тяжко поранений. Чотири місяці його виходжували в Харківському госпіталі. Там і почув він звістку про закінчення війни.

Після війни повернувся на батьківщину – в с. Миколаївку Борознянського району Чернігівської області, де закінчив сільськогосподарський технікум за спеціальністю агроном-організатор, потім закінчив Харківську обласну дворічну партшколу з відзнакою і в числі 10 чоловік був направлений на роботу в м. Рівне. А тут дали йому нову адресу – Володимирець. Це був серпень 1951 року.

Гаврило Калинович на 32 роки серцем прикипів до цього краю, 28 з яких був першим секретарем, а це означало за тодішньою системою управління – першою особою в районі.

За біографією Г. Головка можна писати історію всього Володимирецького району. Він нагороджений орденами Богдана Хмельницького, «За мужність», «Знак Пошани», багатьма медалями та грамотами.

Груди Гаврила Головка, крім воєнних нагород – орденів Вітчизняної війни І ступеня і Червоної Зірки – за самовіддану працю прикрашають два ордени Червоної Зірки, орден Жовтневої революції, медаль «За трудову відзнаку», три медалі ВДНХ колишнього Союзу. Та найбільше гордиться Гаврило Калинович Почесною грамотою Президії Верховної Ради України та нагрудним знаком «Учасник народної будови автомобільних шляхів Української РСР». Він носить його з гордістю і зараз, бо коли залишив район, у кожне із 68 сіл була прокладена дорога, а Володимирець покрився асфальтом.

І хоча живе він більше 30 років у Рівному, йому і сьогодні не соромно їхати у Володимирець. Він любить цей край. За 32 роки обходив усі місця, зустрів прекрасних людей, з яким підтримує стосунки і зараз.

Хоч і не нажив за своє життя багатства, а тільки величезну бібліотеку, вважає себе щасливою людиною. Завжди заздрив людям, які багато знають. Сам вищу освіту здобув у Москві. Більше 22 років є членом президії обласної ради ветеранів Великої Вітчизняної війни, очолює комісію учасників бойових дій, партизанів і підпільників.

Гаврило Головко є стипендіатом Президента України, нагороджений за сумлінну громадську роботу найвищою ветеранською нагородою «Почесний ветеран України».

На його честь названа одна із нових вулиць на околиці селища Володимирець.

«Відповідальність» - таке життєве кредо ветерана війни і праці Гаврила Головка.

Як і колись, Гаврило Калинович не байдужий до людських проблем, громадськи активний, а духовно – незламний.

Для нас же, волидимирчан - поліщуків він завжди є і буде прикладом відповідального ставлення до свого життєвого обов’язку, зразком некрикливого патріотизму, за яким слово і діло виявляються нерозривними.

Моніч Карпо Арсентійович народився 25 жовтня 1925 року в селі Половлі Володимирецького району і все життя присвятив рідному краєві.

Йому було 17 років, коли вступив у партизанський загін, командиром якого був Олексій Шитов. Це сталося на початку 1943 року. З березня 1943 по липень 1944 року – боєць партизанського загону ім. Чапаєва, розвідник. Діяльність цього партизанського загону рівненського з’єднання була спрямована на проведення бойових операцій на території рівненської, Волинської і Брестської областей. Виконуючи завдання розвідника, партизану Карпу Монічу нелегко доводилося в цьому загоні.

І. П. Новіков, автор документальної повісті «По ту сторону фронта», засвідчує, «що в бою доля Моніча берегла, однак не жалувала». Під час нальоту на станцію бяла, у бою за ворожу казарму Карпу Монічу вдалося підхопити з землі й «відіслати» назад у вікно кинуту гітлерівцем гранату. А коли прийшов наказ підірвати міст через річку «Стохід, нерозлучна бойова трійка - Павло Маруха, Андрій Кравцов і Карпо Моніч – першою увірвалась у розташування ворожих укріплень і закидала два дзоти гранатами.

Після закінчення війни Карпо Моніч близько року перебував у Мізоцькому районі на Рівненщині. Після чого, повернувшись у рідний район працював райінспектором статуправління. У 1949 році обраний головою Степангородського колгоспу, а вже наступного року – першим секретарем Володимирецького райкому комсомолу.

Після навчання у 1951-54 роках у Львівській партійній школі завідував парткабінетом, а з 1963 року – завідуючий відділом пропаганди і агітації райкому партії. Під час реорганізації району очолював Володимирецьку селищну раду. У 1965 році обраний заступником голови райвиконкому, де й пропрацював до виходу на пенсію.

З року заснування до 22 грудня 2005 року очолював Володимирецьку районну раду ветеранів війни та праці.

Нагороджений:

- орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня (1999)

- орденом Вітчизняної війни ІІ ступеня (1985)

- орденом «За мужність»

- «Знаком пошани» (1971)

- Почесною відзнакою Президента України «За заслуги» ІІІ ступеня (1994)

- 16 медалями.

Карпо Моніч був обраний Почесним головою Володимирецької районної ветеранської організації ветеранів війни, праці, дітей війни, Збройних Сил України та правоохоронних органів.

Тєтєнєв Дмитро Федотович

Фронтовий щоденник Тєтєнєва Дмитра Федотовича 

Драглюк Петро Іванович народився 19 лютого 1926 року. В селі Корсунка Тальнівського району, Черкаської області. До війни закінчив вісім класів Корсунської восьмирічної школи. В березні 1944 року був мобілізований до лав Червоної Армії. Після закінчення учбового підрозділу направлений на другий Український фронт по спеціальності механік водій танку Т-34 . Визволяв Варшаву, брав Берлін . Був двічі поранений . За бойові заслуги нагороджений медалями «За взяття Варшави», « За взяття Берліну», «За перемогу над Німеччиною». Мобілізований з лав збройних сил в квітні 1951 року . В цьому ж році поступає в Роменський сільськогосподарський технікум , який закінчив в 1955 році , та направлений на роботу на посаду агронома, в колгосп, села Немовичі Сарненського району, Рівненської області. В 1963 році працює на посаді директора радгоспу «Володимирецький» в селі Чаква Володимирецького району, до 1970 року. Після того влаштувався на роботу у «Володимирецький ДЛГ» де пропрацював до1991 року 

Затірка Федір Прохорович народився 20 січня 1926 р. в с. Острівці Володимирецького району. Батьки: Затірка Прохор Михайлович, Затірка Парасковія. 17 березня 1944 року призваний на війну. 30 жовтня 1950 року демобілізувався. Нагороджено орденом «За мужність», орденом «Вітчизняної війни», орденом «Слави 3 ступеня», двома орденами «Червона Зірка», ювілейною медаллю «70 років збройних сил СРСР». Помер 1 липня 2002 року.

Лосінець Василь Іванович - учасник бойових дій у Великій Вітчизняній війні. Війна. Вона не минула нашого села. 80 жителів села Білого пішли на фронт. Інші йшли в партизани, підпільні організації, щоб громити ворога. Не всі повернулися. На сьогоднішній день в селі уже не залишилося жодного свідка цієї жахливої війни, але залишилася пам’ять. Ніхто не забутий – ніщо не забуто.

У роки війни багато наших односельчан пішли на фронт, у партизани, щоб громити ворога.

Лосінець Василь Іванович народився 30 січня 1924 року в селі Білому. Батько Іван був секретарем сільської ради, мати Марфа – простою селянкою.

Дитинство Василя було тяжким, тому що дуже рано померла мама. Він змушений був пасти овечок, коней, свиней, щоб прогодувати себе і ще четверо братів.

Восени 1943 року коли Лосінцю Василю виповнилося 19 років, став партизаном окремого кінного партизанського загону ім. Будьонного під командуванням Яковлєва. Спочатку воював у Брянських лісах, знищуючи німецьких загарбників, підривав фашистські поїзди, зривав мости. Брав участь у визволенні міст Цумань, Деражне, Клевань.

В 1944 році Лосінець Василь Іванович добровольцем пішов на фронт. Його зарахували до 44-ої дивізії, 42-го полку, 2-го батальйону, 5-ої роти, 3-го зводу. Сержант Василь Іванович керував окремим відділенням в якому перебувало 12 чоловік. З боями пройшов усю Білорусь, Польщу, аж до німецького кордону,де був і поранений. З 15.01.1945 р. по 30.08.1945 р. лікувався у госпіталі.

Повернувся додому інвалідом ІІ групи.

Лосінець Василь Іванович був нагороджений орденом «Красная звезда», медалями: «За бойові заслуги», «За відвагу». За свої заслуги отримав 22 медалі.

Працював листоношею, а потім все життя залізничником. Одружився з Підвишенною Ніною Федорівною, з якою прожив 57 років. Народили і виховали шестеро дітей, діждали 15 внуків і 14 правнуків.

Лосінець Василь Іванович 20. 06. 2005 р. помер на 81-ому році життя.

Орден «Вітчизняної війни»

Ордени «За мужність» 

Максимчук Григорій Антонович народився у 1922 році у с. Великий Жолудськ. В березні 1944 року був призваний в армію з травня 1944 року по травень 1945 року воював на ІІ Прибалтійському фронті. 1.04.1945 року був поранений. Був нагороджений медаллю «За перемогу над Німеччиною». Ветеран праці.

Килюшик Петро Сергійович (1922 р.н.), народився і проживав у с. Малий Жолудськ Володимирецького району. Призваний в армію в березні 1944 року. На фронті був з 3.03.1944 р. по 15.12.1946 р. учасник бойових дій. З березня 1944 року по травень 1945 року воював на ІІІ Прибалтійському фронті, був поранений. Був нагороджений орденом «Слави ІІІ ступеня», медаллю «За перемогу над Німеччиною». Ветеран праці.

Сергійчук Кузьма Іванович (1920 р.н.) народився і проживав в с. Малий Жолудськ. В березні 1944 року призваний в армію, на фронті по червень 1946 року. Учасник бойових дій. З березня 1944 р. по травень 1945 р. воював на ІІ Білоруському фронті. Нагороджений: орденом «Слави ІІІ ступеня», медалями «За відвагу», «За перемогу над Німеччиною».

Овечко Данило Терентійович (1919 р.н.) народився і проживав в с. Великий Жолудськ. У березні 1944 року призваний в армію, на фронті по 4.06.1946 року. Учасник бойових дій з березня 1944 року по травень 1945 року. Воював на ІІ Білоруському фронті. Нагороджений: орденом «Червоної Зірки», медалями «За взяття Берліна», «За перемогу над Німеччиною».

Оштук Іван Васильович (1910 р.н.) народився і проживав в с. Великий Жолудськ. На фронті з березня 1944 року по травень 1945 року. Учасник бойових дій з березня 1944 року по травень 1945 року. Воював на І Білоруському фронті. Нагороджений: двома медалями «За відвагу», медалями «За звільнення Варшави», «За взяття Берліна», «За перемогу над Німеччиною».

Максимчук Данило Данилович народився у с. Великий Жолудськ 17.12.1920 року. На фронті був з 15.03.1944 р. по 18.04.1946 р. З березня 1944 року воював на ІІ Білоруському фронті, двічі був поранений, контужений. Нагороджений орденом «Червоної Зірки», медалями «За відвагу», «За визволення Праги», «За взяття Берліна», «За перемогу над Німеччиною». Ветеран праці. Жив під опікою сина і невістки, потребував постійного піклування.

Федір Іванович Дембовський (20 травня 1923, с. Великий Жолудськ Володимирецького району Рівненської області – 2 червня 2007). У 1932 році закінчив 2 класи. 4 березня 1944 року був призваний до лав Армії. 5 квітня 1944 року при 53 запасному стрілковому полку прийняв військову присягу. З 11 травня 1944 року по 9 травня 1945 року служив у складі 1080 стрілецького полку стрілком. В ході військових дій отримав важке поранення в ліве бедро. З березня по травень 1945 перебував на лікуванні в госпіталі. Після лікування з травня по вересень 1945 року служить стрілком в 153 зенітно-стрілковому полку, а з жовтня 1945 року по березень 1947 року- сопером в 83 окремому соперному полку. 12 березня 1947 року на основі постанови міністерства оборони СРСР від 4 лютого 1947 року демобілізований в запас. Демобілізувавшись працює в Сарненському ліспромгоспі лісорубом з 12 серпня 1950 року по 1 січня 1954 року, а з 12 серпня 1954 року по 12 січня 1981 року – бензопильником в Рафалівському лісовому господарстві. Одружився, виховав п’ятеро дітей.

Нагороджений медалями: «За перемогу над Німеччиною у Великій Вітчизняній війні 1941 – 1945рр.», «За мужність», «Медаль Жукова» , «Захиснику вітчизни» та орденом «Вітчизняна війна» першого ступеня. 

Радчишин Антон Лукашович (15 листопада 1924, с. Малий Жолудськ Володимирецького району Рівненської області – 10 червня 2004)

Народився в селянській сім’ї. У 1934 році закінчив 1 клас. 18 березня 1944 року був призваний на військову службу. З березня 1944 по липень 1945 воював на III Білоруському фронті у складі 1189 стрілецького полку рядовим мінометником. 24 січня 1945 року важко поранений в ліву ногу, лікувався в госпіталі. 7 липня 1945 року був демобілізований. Після війни одружився, виховав шестеро дітей. Все життя, до виходу на пенсію, трудився на залізничній колії рем. Робітником. Нагороди:

Нагороджений медаллю «За перемогу над Німеччиною у Великій Вітчизняній війні 1941 – 1945 рр.», орденом Вітчизняної війни II ступеня, орденом «За мужність» III ступеня.

Шкіндер Федір Титович (20 лютого 1924, с. Великий Жолудськ Володимирецького району Рівненської області – 31 березня 2003) У 1936 році закінчив перший клас. У 1942 році одружився і з того часу проживав у селі Малий Жолудськ. 10 березня 1944 року був призваний на дійсну військову службу. З березня 1944 року по квітень 1945 року воював в Великій Вітчизняній на II Українському фронті у складі 203-го стрілецького полку рядовим стрілком. Був у Фінляндії, дійшов до Німеччини. Демобілізувався 15 травня 1945 року через важке поранення в живіт. Разом з дружиною виховав восьмеро дітей. До виходу на пенсію (1984р.) працював у Сарненському відділенні Львівської залізниці монтером колії. Помер 31 березня 2003 року у віці 79 років. Нагороди: медаль «За відвагу», «За бойові заслуги», «За перемогу над Німеччиною у Великій Вітчизняній війні 1941-1945рр.»

1....2....3....4....5....6....