Володимирецька централізована система публічно-

 

шкільних бібліотек

Долі, обпалені війною

Василь Трохимович Кізім (12 січня 1926 -17 квітня 2010)

Народився в селі Більська Воля. 24 березня 1944 року він був призваний у ряди Радянської армії і направлений на Третій Білоруський фронт, у 26-ту гвардійську армію. В складі цієї армії він пройшов тяжкими воєнними дорогами всю Пруссію.

Василь Кізім вміло воював, брав участь в багатьох військових операціях, робив свій внесок в наближення великої Перемоги. Під час однієї з військових операцій був тяжко поранений, отримав контузію і 16 квітня 1945 року його було демобілізовано з лав Радянської армії інвалідом війни.

Василя Кізіма було нагороджено медалями Жукова, «За відвагу».

Після війни Василь Трохимович не міг довго сидіти без діла. Маючи невгамовний характер, працював і в особистому господарстві, і в колгоспі. Довгих сім років працював бригадиром рільничої бригади, а потім два роки був завідуючим фермою.

Починаючи з 1962 року Василь Трохимович іде працювати в лісництво, де і працює 25 років до виходу на пенсію. Тисячі дерев було посаджено його руками, доглянуто, збережено. На місці колись маленьких дерев виріс великий, гарний ліс. Доживши до похилого віку, не зважаючи на підірване здоров’я, дід Василь, коли наставала тепла погода вирушав пішки, або запрягав свого коника і йшов на зустріч зі «своїм» лісом. Раділа душа ветерана, коли бачила плоди своєї праці.

Щонеділі наш ветеран ходив до місцевого храму, до будівництва якого і сам доклав чимало зусиль. А ще у діда Василя було захоплення: він змалку і до кінця своїх днів займався бджолярством.

У 2000 році пішла з життя вірна дружина, а 2009-го року від тяжкої хвороби помер і старший син . Але йому було для кого жити, адже його серце радували 10 онуків та 7 правнуків.

У 2010 років не стало і самого Василя Трохимовича, але пам'ять про справжню людину живе і дотепер.  

Блищик Пилип Прокопович – житель села Бишляк, ветеран Великої Вітчизняної війни, учасник бойових дій з 5 березня 1944 року. Народився 11 листопада 1923 року в селі Бишляк Володимирецького району (а на той час Дубровицького). Закінчив 3 класи польської школи у 1933 році. 22 червня 1941 року війна Пилипа Прокоповича застала у рідному селі, оскільки на той момент ще не було 18 років, тому мобілізований був лише 1944 року, з приходом Червоної армії на Західну Україну. До звільнення території від фашистів проживав в селі, коли почався масовий вивіз людей до Німеччини,переховувався в лісі. В березні 1944 року був призваний до армії у 186 стрілецький полк, в полку пробув до серпня 1945 року. У квітні-травні 1944 року був на передовій, брав участь у битвах за польські міста: Гдиню, Данциг, сучасний Гданськ. У першому своєму бою був поранений в ногу. Був три тижня у госпіталі, потім повернувся у свій полк. Брав участь у жорстких боях за визволення столиці Угорщини – Будапешту. Це були самі жорстокі бої, які довелось бачити за всю війну. Солдатам розповідали, що Будапешт боронять кращі німецькі частини. Там полягло багато побратимів Пилипа Прокоповича, ще більше було поранено. Але все ж таки Будапешт було взято. Далі Пилип Прокопович мав наступати на Чехословаччину, але при форсуванні Дунаю неподалік їх вибухнув снаряд. Пилип Прокопович був поранений, один з осколків і до цього часу знаходиться над правою бровою. Після лікування був залишений для проходження служби при госпіталі.

Дуже часто госпіталь опинявся на самій лінії фронту, тому медичному персоналу доводилось воювати на рівні з солдатами.

Біля річки Одер Пилип Прокопович повернувся у свій полк і попрямував на Берлін. З тих що були в полку в березні 1944 року залишились одиниці. Вже 8 травня почули про капітуляцію Німеччини, радості не було меж. 9–ого травня зустрічали в Берліні, ввечері 9 травня їх повідомили, щоб 10 зранку готувалися до можливої відправки до повсталої столиці Чехії – міста Прага, але 11 травня Прага здалася.

На фронті давали буханку хліба на двох, кашу й сухий пайок.

З серпня 1945 року по березень 1946 року Пилип Прокопович проходив військову службу у 50 саперному батальйоні, займався пошуком та знищенням нерозірваних боєприпасів.

Закінчував службу Блищик Пилип Прокопович у 114 –ому танковому полку. Демобілізований на основі наказу Президіума ВСССР 20 червня 1946 року.  

Вегера Федір Вікторович народився у 1905 році у селі Великі Цепцевичі Володимирецького району Рівненської області. У травні 1944 року був призваний до лав Армії. 11 серпня 1944 року прийняв військову присягу. З травня 1944 року по липень 1945 року служив у 45 запасному стрілецькому полку стрілком. У квітні 1945 року брав участь у взятті Кенігсбергу. З липня по жовтень 1945 року служив у 945 стрілецькому Червонопрапорному полку 262 стрілецької Демидівської Червонопрапорної ордена Суворова ІІ ступеня дивізії. Брав участь у звільненні Маньчжурії. 18 вересня 1945 року Вегері Ф.В. присвоєно звання єфрейтор. Нагороджений орденом Вітчизняної війни ІІ ступеня,медаллю « За победу над Германией», медаллю «За отвагу» , медаллю «За боевие заслуги», медаллю «За взятие Кенигсберга». За участь у звільненні Маньчжурії отримав подяку. У жовтні 1945 року був демобілізований. Працював у колгоспі імені Шевченка їздовим. Федір Вікторович разом з дружиною Христею виховали три дочки і п’ять синів. Помер Вегера Федір Вікторович 27 грудня 1991 року.

 

Матеріали надав син Вегера Дмитро Вікторович.

Лютко Борис Якович народився 7 червня 1924 року у селі Луко Володимирецького району Рівненської області. У 1937 році закінчив 7 класів. З 1 січня 1943 року по 14 лютого 1944 року Лютко Б.Я. був учасником партизанського руху на Україні у загоні ім. Шевченка з’єднання генерал-майора Бегми.

24 квітня 1944 року був призваний до лав Армії. З квітня по вересень 1944 року служив у стрілецькому полку курсантом, командиром відділення - з вересня 1944 року по травень 1945 року. 2 квітня 1945 року був важко поранений в ногу. Після лікування з травня по листопад 1945 року служив шофером у автополку, а з листопада 1945 року по березень 1947 року - командиром відділення батальйону зв’язку.

Нагороджений медаллю «За победу над Германией» та орденом Слави ІІІ ступеня.

Демобілізувавшись, працював у колгоспі ім. Шевченка робітником осушувальних систем, бригадиром рільничої бригади, колгоспним лісником.

Одружився, виховав шестеро дітей.

17 липня 1994 року Борис Якович помер.

1....2....3....4....5....6....