Володимирецька централізована система публічно-

 

шкільних бібліотек

Літературний калейдоскоп

***

Іван Сидорчик

 

Я хворію любов’ю до цієї землі

І мені віддаються її радощі й болі.

Мені не допоможуть хай які лікарі

Не бродити закохано батьківським полем..,

І збирати останні листки з ясенів,

На стежині крутій задивлятись на вроду…

Білокорі берези, сумні журавлі

Пролетять наді мною велично і гордо.

І повернуть сюди ж, через шторми, дощі,

Тільки прийде весна – найщасливіше свято,

Щоб ось так над Вітчизною знову співати

І любов берегти у щасливій душі…

(«Сповідь любов’ю» 1992)

***

  Якими барвами в тривожній тишині

На фіолетовому, ледь блідому небі

Переливаються ці вогнища нічні

І на піску рибальський мокрий невід!..

 

Морозить блиск самотньої зорі

В лусці рибин, у сіті-павутинні.

І місяць – човник, що упав згори

В останні передгрозяні хвилини.

 

Й затріпотів, мов рибка золота,

На свіжій хвилі в почорнілий берег.

І блискавка, що птахом проліта –

Про шурхотіла, ген, вогнянопера…

(«На святі смутку» 1995)

***

Вільхи

Переходять вбрід долину

Вільхи-посестри гуртом.

Намалюю з них картину

В час вечірній за селом.

 

Нанесу снігів останніх

Темно-сірі острови,

Фіолетове чекання

Та зорю на рукаві,

 

Що неждано з неба впала –

Вся в тумані,

вся в росі,

І на вільшиннику застряла,

Ніби жовтий апельсин…

(«Паморозь» 1997)

***

На душу квіткою лягла,

Перемінивши до основи,

Пора високого крила –

Немеркнуча зоря любові.

 

І я молюсь на той вогонь –

Немов на зливу водоноса! –

В тремкім крилі Твоїх долонь

Нарешті щастя віднайшовши…  

***

Просить неня ніг у Бога,

Й постає в тій гіркоті

Усе дальшою дорога,

І до лісу не дійти.

 

Тож грибовиська одвічні

Не одвідані давно.

Смутком дощ грибний періщить,

Мрія тане за вікном…  

***

У мальвах крові наша давнина,

Калиною на вицвілій сорочці!

У спалахах кривавого вина –

Сльозою незагоєною в оці.

 

Помічена, як той сумний кашкет,

Що роздивлявся з плоту необачно,

Як хвацько випробовують мушкет,

І… в нього цілять, реготнувши «Бачте?!»

 

Шматована, шальована в крупу,

Вітрами поро звіяна лихими.

В страшній парші чорнобильській – по тімї,

Обпльована – з накладеним табу,

 

Аби обсіла люта кропива,

Зжила зо світу, в забуття загнала.

Та підроста малеча й о, дива! –

Допитується: чом же нас так мало?!!

(«Поросль» 2002)  

Іван Катрук

Очима, повними любові,

На тебе, краю мій, дивлюсь.

Твої поля, гаї, діброви

Я так люблю, що аж боюсь.

 

Боюсь, щоб знов якийсь Чорнобиль

Твою не знівечив красу.

Щоб в темній атомній утробі

Не визрів новий страшний суд.

 

Щоб не прийшла лиха година

На наші села і міста.

Щоб не ридала Україна,

Щоб світ безоднею не став.

 

Так, ми природу підкорили,

Послали в космос кораблі.

Та скільки глуму наробили

На рідній батьківській землі!

 

Так, ми болота осушили,

Ми повернули русла рік.

І цим же землю осквернили

На довгий час, на довгий вік!

 

Тепер прийшла пора прозріння.

Тепер доходить лиш до нас,

Що треба з розумом, з умінням

Усе робити повсякчас.

 

Тепер гряде епоха нова,

Вік самостійності гряде.

Не лиш промови та розмови,

А справжні справи кожен день.

 

Тому я й хочу, рідний краю,

Щоб ти позбувся всіх незгод.

Щоб цвів, як писанка у маю,

І був щасливий мій народ.

***

Над Горинню

Знов оберемками пахучими

Черемха хилиться в Горинь.

Над синім плесом і над кручами

Така замріяна світлінь.

 

У небі жайворон видзвонює,

І сонце у литаври б’є.

Вітрець ласкавими долонями

Мелодію життя снує.

 

Пройдуся молодими травами,

Їх запашний нектар вдихну.

На повен голос буду славити

Прекрасний світ цей і весну.  

***

Лише в думках поговорю з тобою

І пригадаю все, що в нас було.

А час – летить.

Доба йде за добою.

А я – не сплю, хоч спить давно село.

 

Йду до Горині.

Верби хилять віти

В холодну воду й навіть не тремтять.

Лиш ти одна могла мене зігріти.

Та ти – чужа вже…

Ех, життя, життя…

(Очима, повними любові…» 2005)  

Михайло Дубов

Колиска

Серце прорізала блискавка

І захиталась дорога:

Дядько рубає колиску –

Радість дитячу на дрова.

 

Шкірила зуби сокира,

Рвала на друзочки тесанку.

Дядькова лисина впріла,

Бо і рубав якось весело.

 

Сонях здригнувсь і кашкета

Зляку натяг на обличчя,

Димом плює сигарета

Бузькові межи вічі.

 

Перешматовані тріски

Руки в дровітню знесли…

Тільки душа у колиски

Плакала в небі Телесиком…  

***

Не сполохати б раннє плесо

Яворовим дзвінким веслом…

Вже туманів туге перевесло

Розвивається за селом.

 

Вже останнім тужливим соло

Подався сердега-сич,

На вершечку сосни росою

Птахи змочують голоси.

 

Тиша повна, неначе диня,

Що аж капа мені до ніг…

Я уперше побачив нині

Тишу в небі, а небо в ній.  

***

Косовиця

Росина торкнулась росини

Й погасла в набряклій траві…

І вже загоряється синьо,

Малинно, оранжево світ.

 

А ці ось дзвіночками стали

І будять усіх, що є сил…

В тих – повні зіниці кришталю,

Який дожидає коси.

 

Роса до роси – просяниця,

Пройдешся – і губиться слід…

А луг, наче біла світлиця,

Де тільки збирається люд.  

***

Котики Не вірте, котики, не вірте, -

Це спровокований обман…

Який це березень, чи квітень?

Це – лютий, холодно, зима.

 

Принишкли котики, поблідли

В цій білокровній білизні,

Мов сироти, нещасні, бідні,

Горнулися до рук мені.

 

А я не знав, як їх зігріти

У наготі дерев, кущів…

Нам так хотілося зустріти

Пришестя весняних дощів!

(«Довіра» 1998)  

Лариса Сай

Устами марила любов,

І снила, й тихо говорила,

Її спинить ніяка сила

І не могла, і не хотіла, -

 

Устами марила любов.

Торкалася душі і тіла

Як ніжна музика бриніла,

Шаленством сповнювала кров,

Устами марила любов…  

***

І плакала душа, мов неба просинь,

І в’янула – хилилась голова,

І падали слова, мов листя в осінь,

І жовкли, мов надрізана трава.

 

І сонця віск сочився в невідомість,

І бліднув день, у сутінках згоря,

І наша, непочата з Вами повість,

Щезала, мов на обрії зоря.  

***

Ой, летіли лебеді,

Лебеді летіли,

То й упала з крилечок

Втома снігом білим.

 

Тихо опустилася

На моє волосся…

Ой, летіли лебеді,

Чи лише здалося?

 

Ой, упали ніженьки

Білим сніговієм.

Серце захурделили

Віхоли – завії…

 

На волоссі – паморозь, -

Срібна, білосніжна, -

Молода душа моя

Ще й досі ніжна…  

***

Спинилась осінь за вікном,

Красу дарує…

То б’є сполохано крилом,

Мов ірій чує.

 

Так на душі печально їй, -

Заголосила б…

Та знов приснився вітровій,

До болю милий.

 

І розметалась по плечах

Вогнисті коси…

Щаслива у коротких снах

Жар-птиця Осінь.

(«Поліські світанки» поетична збірка)  

Олексій Городний

Лицедії

Міняють маски хитрі лицедії,

Щоб знов заполучить жадану роль.

Купуйте: продадуть і душу, й тіло,

«Товар і гроші» - клич їх і пароль.

Такі величні, наче невмирущі.

На древнім світі – вічно молоді.

Вп’ялись у землю, як пирій повзучий,

І гріють руки на чужій біді.

Мов скам’яніли: що їм честь, добро?

Аби лиш виторг. Та м’яку постелю.

О, блудні діти! Чуєте?Дніпро

І тужно, й гнівно б’є грудьми у скелю…  

***

Едем

Дорогу топчем в сонячний Едем.

Встаєм, спіткнувшись, й знов уперто йдем.

Й себе питаєм: «Як його знайти?

Як не зблудивши в сад отой пройти?

Він, може, в злоті, славний наш Едем!..»

Хапаєм, множим, горнемо й гребем…

В кишені, в поли… й вибившись із сил,

Лишаєм скарб свій… на краю могил!..

За що ж похвалять дочки і сини?

За те, що в хащах бродять і вони?..

Ніщо – скарби, і злото, й фетиші!

Скарб найдорожчий – золото душі.  

***

Саркастичне

Як же гарно, линувши помиями,

Так, знівеч’я всміхнутися: «Дощ!..»

А іще, крадучись чорториями,

Другу кращому плюнуть не в борщ,

А в самісіньку душу. Й втішатися,

Крізь паркан підглядаючи, як

Буде довго і смішно втиратися

Той наївний, той дивний простак.

А тоді пояснити, не каючись:

«Що поробиш! Прожитий ти день!

Щоб дуби піднебессям втішатися,

Боснячок треба вирубать впень!..»

І додому прийти. І з дружиною

Смакувати вприкусочку чай.

Огорнуть свою втіху периною

І нічим не стривожить свій рай…  

Микола Дуляницький

Я о многом забыл,

Распылив на ветрах

Недозревшую думу ребячью.

Я забуду себя,

Но оскаленный Страх

И в могиле с собою не спрячу.

 

Он огромен, когтист,

Зверьи рыкоголос,

В нем начала бытийного сила.

Он не только меня, пацана,

Пересос,

И для многих его Сверх хватило.

 

Страх как рак:

Каждый нерв метастазом прошит –

Ни жень-шень не поможет, не панты.

И уж новое что-то

В природе мычит:

«М-м-мы-ы мутанты-ы-ы…»  

***

Двери настежь, а там

Верещит детвора,

Солнца шалость, и тени косые.

У меня ж

На лице от удушья кора.

Да худые ножонки босые.

 

И отвлекся,

Отвлекся-таки печенег,

Отлучился подпоенным глазом,

И, готовый на все,

Я пустился в побег,

Захлебнувшись поступка экстазом.

 

…Он пальчищи

На ножке защелкнул в замок,

И слезой воскресенье застыло.

Он меня не в застенок –

В могилу волок,

А душа не хотела в могилу.

 

Тарахтел на ухабах

Костлявый мой бок

И звенела начинка калгана.

Так от древних времен

Правоверный Восток

На заклание тащит барана.

 

Я протестом решил

В голодовку уйти

И ушел без надрыва, незычно.

За такое, я знал,

Не добавят статьи.

Голодать же мне с детства привычно.  

***