Володимирецька централізована система публічно-

 

шкільних бібліотек

Стати сильним у своїй слабкості

***

В поєдинку з долею

Сергій Вікторович Босюк народився в листопаді 1992 року в с. Городець Володимирецького району. В 3-х річному віці лікарі поставили невтішний діагноз.

Навчаючись у школі почав займатися малюванням. Брав участь в оформленні стінгазети школи, коміксів.

Нині Сергій - студент Рівненського інституту слов'янознавства факультету декоративно-прикладного мистецтва.

Під час навчання у вузі захопився графікою, працює пастеллю, масляними фарбами.

Роботи Сергія Босюка (близько 20 назв) виставлялися на храмовому святі села Городець, у рідній школі, під час проведення регіонального етно-тур-фестивалю «Бурштиновий шлях», в одній із шкіл м. Червоноград Львівської області.

Оптиміст за натурою, він постійно у пошуку. Мрія Сергія: побувати в Буковелі і за кордоном.

Матеріал підготувала завідуюча публічно-шкільною бібліотекою с.Городець Лариса Салівоник

 

Тетяна М'ялик

Різдвяна зірка Тетянки М'ялик.

У 2009 році внаслідок нещасного випадку школярка Тетяна М’ялик, жителька села Воронки Вородимирецького району отримала численні травми. Таню лікували у Володимирецькій центральній районній лікарні, клініках Харкова, Донецька та Києва. Після трагедії у дівчинки був роздроблений таз, в Україні вона перенесла 24 операції і ампутацію лівої ноги. Те, що Тетянка вижила і навчилася самостійно ходити, медики вважають дивом.

Загалом за три роки дитині зробили майже три десятки операцій. Втім, було потрібне подальше лікування, але вже за кордоном. Оплатити його батьки Тетяни неспроможні. Мати – доярка, батько – інвалід першої групи, а до цього працював робітником в лісі. В родині 8 дітей – 4 хлопчики і 4 дівчинки. Старшому - 24 роки, а молодшій дівчинці – лише 3. Тож родина попросила допомоги в Президента України. Віктор Янукович почав опікуватися дівчинкою. Він взяв Таню М’ялик з собою в літак, коли летів на Кубу з державним візитом торік у жовтні, особисто домовився з кубинською владою про безкоштовне лікування дівчинки. Вона лікувалася тривалий час на Кубі, де тамтешні лікарі замінили їй протез ноги. Пізніше повернулася додому, вчиться. Впродовж періодів тривалої реабілітації, зокрема в Києві і вдома, з нею працювали вчителі, тому вона повністю освоїла навчальну програму.

Президент України увесь час цікавиться її здоров’ям. Минулого року Таня передала Президентові на Різдво ангела, зробленого її руками. Цього року вона написала Президентові листа, розповіла, що вчиться самостійно, оскільки не може ходити до школи. «Окрім занять, я також люблю вишивати, в’язати, малювати, а ще допомагаю мамі по господарству і доглядаю молодшу сестричку, - пише Тетяна. – Наближаються свята. Я від душі бажаю Вам успіхів, здоров’я і довгих років життя».

Напередодні Дня Святого Миколая сучасний ноутбук від Президента України Віктора Януковича Тані М’ялик передав голова Рівненської облдержадміністрації Василь Берташ. Президент України подарував дівчинці комп’ютер, щоб вона могла мати доступ до Інтернету та отримувати віртуальні уроки.

А на Новий рік Таня отримала від Віктора Януковича костюм Снігуроньки. Крім безпосередньо сукні до костюму ще входять корона та білосніжна шубка. Для дівчинки Снігуронька улюблений персонаж. Окрім костюму Снігурки сім'я М'яликів отримала ще один подарунок, про який Тетяна просила в листі. Віднині дівчинку до школи тато возитиме не коником, як раніше, а новеньким скутером, який подарував голова обласної адміністрації Василь Берташ. Отримавши подарунки, щаслива Снігуронька передає Президенту ще одного листа, цього разу з подякою.

Мої мрії, надії, сподівання 

Басюк Валентина Калинівна 

вчитель української мови і літератури Половлівської ЗОШ І-ІІ ступенів Володимирецького району

Басюк Євгеній Іванович 1997 р.н., учень 7 класу Половлівської загальноосвітньої школи І-ІІ ст.  

Дуже часто я чую: « Боже! Чому мені це все? Чому я така нещаслива?» Але в той же час замислюєшся над тим, що в житті є не тільки погані моменти, а й хороші. Свого синочка Євгенія я народила, коли мені було 19 років. Але, не проживши і шести днів, моя дитина захворіла і нас відправила в патологію новонароджених з діагнозом Гнійний менінгіт, ускладнений абсцесом у правій лобній ділянці, вираженою прогресуючою гідроцефалією, супроводжуючою судинним синдромом. Ми в лікарні пробули 2 місяці. Кожен день лікарі то давали нам надію, то забирали її. Навіть прийшлося охрестити сина, адже ніхто не думав, що він виживе. Вся сім’я молилася за його життя. І в один момент я собі сказала: «Якщо Бог своєю рукою покриє голівку мого Євгенія, то на це його воля». І забрала дитину додому. Мені було дуже важко, але мої рідні, друзі, сусіди підтримали мене, всіляко допомагаючи нам. Мій Женька став пізніше сидіти, ходити, говорити. Тоді я нічого не помічала. Але коли він пішов у підготовчу групу до школи, ми помітили, що у нашого Женьки легка розумова відсталість. Уявіть собі, я вчителька української мови і дитина з розумовою відсталістю. Але я все переборола, все пережила, тому що для мене було важливіше здоров’я моєї дитини. Мого хлопчика перевели на індивідуальне навчання на дому і він став навчатися за програмою для розумово відсталих дітей. Сьогодні він навчається в 7 класі. Євгеній дуже любить працювати, особливо по господарству. Дуже гарно співає, читає вірші. На даний час він є для мене надією і опорою. Дуже любить свою сестричку Вікторію. Тому нині я можу сказати, що не все в житті є таке погане. Ми повинні пережити і крокувати вперед по життю. Бо як ми втратимо надію, то уявіть, як їм, нашим діткам, які постійно потребують нашої уваги, підтримки, любові. Тому звертаюся до всіх мам, які мають хворих діток: «Мої хороші! Думайте про те, що дитина ваша – це ваше спасіння, ваш порятунок. Це стежка терниста, крута, але коли дійдемо до її кінця, то побачимо світло. Світло душі. То ж не втрачайте надію!!!»

Знайомтесь – наша Катька…

Катерина Ковальчук народилася і виросла в селі Жовкині Володимирецького району Рівненської області. Зростала дівчинка в сім’ї, де була оточена увагою і любов’ю. Була гарною, здоровою дитиною, відвідувала дитячий садочок. Здавалось, ніщо не відчувало біди. Але біда приходить раптово і зненацька. Катя стала скаржитись на головний біль та погано бачити. З часом нашій Катьці ( а величають її всі так, і дорослі, і малі) поставили діагноз – краніофарингіома. Зараз вона після операційного лікування, почуває себе набагато краще. Має багато друзів. Це друзі з Великої школи та Малої. Так вона називає Жовкинівську ЗОШ І-ІІ ст. та дитсадочок «Берізка». Ходить в другий клас, навчається добре. Справляється з усіма завданнями сама. Ще й свого братика Романа контролює чи він вивчив уроки чи ні, а то татові поскаржиться. Катя гарно малює, добре співає. Найбільше любить малювати природу. Неодноразово виступала і на сцені Жовкинівського сільського клубу, адже в її сім’ї всі люблять українську пісню. В народі кажуть, що Бог не без милості, а світ не без добрих людей. Батьки та вся рідня просили у Бога через молитву спасіння своєї донечки. І недарма…Вони вдячні за це Богові та лікарям. А ще добрим людям, які не залишили на одинці в біді, підтримували і морально, і матеріально. Тато й мама зробили все для того, щоб їхня Катя жила повноцінним життям. Вони допомагали їй в усьому, оточили всіма турботами, теплом та любов’ю. особливо мама. Наталія Яківна усвідомила, що сльозами горю не допоможеш. Вона має бути сильної заради неї…нашої Катьки. Життя таке прекрасне, тому й треба жити і радіти всьому. Усміхаймося частіше один одному, любім життя і світ цей щохвилини. І все буде добре.  

Адреса: Рівненська обл. Володимирецький район с. Жовкині.Завідуюча публічно-шкільною бібліотекою с. Жовкині Наталія Іванівна Власова  

***

Ганна Макарівна Слепенчук

Жити і бачити серцем

Зимові вечори довгі і темні. І Таня сьогодні щось забарилася на роботі. Ганна Макарівна підні¬мається, підходить до вікна і довго стоїть непорушно, а там - темінь. А, може, вже місяць зі¬йшов? Вона не бачить його. Ось уже багато років. Ні місяця, ні сонця, ні різнобарвних пір року. Й того, якою гарною виросла донька, теж... Жінка відкриває фортепіано, бере кілька акордів. Музика і пісня... То її розрада, її любов, її по¬кликання, якому віддала не менше двох десятків років.

Випробовування долею

Ганна Макарівна часто згадує дитинство. Мама рано залишилися вдовою. їй самій довелося ростити четверо маленьких діток. Хоч і не до веселощів було, ненька дуже любила співати. Мабуть, саме в пісні знаходила вона розраду й єдину втіху. А у вільну годину, частенько, збирались до Слепенчуків на посиденьки мамині подруги, пряли, вишивали і співали - в більшості сумних, мелодійних народних пісень. Часто і Ганнуся вплітала в цей віночок свій чистий голос. Тож не випадково після школи стежина привела її до Житомирського культосвітнього училища, а в 1971 році - до Рівненського інституту культури. Невдовзі Аня пізнала перший удар долі: не¬вдалий шлюб, розлучення і маленька Тетянка на руках. І все ж інститут вона закінчує успішно і отримує направлення у Володимирець. Як директор будинку культури, прийняла, власне, лише ключі. Був це час так званого за¬стою у культурі, отож все треба було починати з нуля. Саме з її легкої руки став відроджувати¬ся хор, забриніли бандури, почали працювати гуртки художньої самодіяльності. Здавалося, все буде добре. Та молоду жінку чекало ще одне жорстоке випробування: вона раптово почала втрачати зір. Невимовно важко згадувати ті перші дні в такій знайомій і чомусь ніби чужій квартирі, де лише вікно виділялось світлою плямою, яку згодом зовсім закрила ніч... Як жити далі? Де взяти сили, щоб вистояти, щоб не здатися? Невже вічні сутінки і спокій? Ці питання постали перед нею у всій своїй гостроті і суворій дійсності. - Я до глибини душі вдячна всім, хто підтримав мене в ту тяжку хвилину розпачу, - пригадує Ганна Макарівна, - а були це в першу чергу колеги з відділу культури та безкорисливі мої сусіди. Саме з їх допомогою ожила в душі надія, що не все ще втрачено, що, як би там не було, життя триває. Танюші на той час виповнилося вісім років, і вона взяла на себе домашні клопоти, потім на якийсь час приїхала мама, а там Ганна, призвичаївшись, як і раніше, стала хазяйкою в своєму домі. Скільки передумала довгими ночами і такими ж до моторошності темними днями. Але ж залишилися руки, ясний розум, стільки недоспіваних ще пісень. Загартована життям, реаліст по натурі, чого тільки не вміла робити! В юності навіть телятницею була, причіплювачем на тракторі. Дуже гарно малювала, вишивками прикрасила всю оселю, майстерно грала на баяні, бандурі, фортепіано... Тому не могла просто так все перекреслити, відгородитись від життя, що вирувало за вікном, і присвятити себе самотності. Ні і ще раз ні! Тож коли завідуюча відділом культури Ольга Потоцька запропонувала залишитися на роботі на посаді мето¬диста, погодилась.

Була слава, було визнання її таланту...

Спливло вісім зим, пісня знову проснулася в душі. Це був період постійного пошуку і боротьби за призабуту народну пісню, її відродження і місце в житті. Так народився самодіяльний ансамбль «Заспів» (згодом він отримав звання народного) - дітище Ганни Макарівни Слепенчук, її біль, гордість, надія і любов. Цей ансамбль був учасником і дипломантом багатьох республіканських і всесоюзних конкурсів. Жодне свято в райцентрі, в області не проходило без цього славетного колективу, в репертуарі якого налічувалося більше сотні пісень. А це забуті і зовсім незнані багатьма людьми колядки, щедрівки, веснянки, різні обрядові пісні - самобутні народні перлини, які Ганна Макарівна разом із своїми однодумцями по крупинці збирала по селах. Була слава, було визнання її глибокого таланту і таланту тих, хто всі ці роки був разом з нею, хто повертав народній пісні її молодість і душу. І раптом цього всього не стало. Настав час, коли культура виявилась непотрібною... Розпався і сильний колектив «Заспіву», якому було віддано стільки сил, енергії, вміння і таланту. Залишилось тільки тріо «Зорецвіт» під керуванням Ганни Макарівни, яке ще якийсь час радувало глядачів... Та згодом і його не стало. Жінка знову на якийсь час опинилась ніби за бортом життя, видавши культурі двадцять неспокійних творчих років...

Вона, як ніхто інший, розуміє близьких по духу людей

Лише в 1996-му Ганні Макарівні запропонували очолити Володимирецьку районну організацію Українського товариства сліпих. Вона взяла цю ношу на себе, бо як ніхто інший, розуміє близьких по духу людей. Перед нею і її секретарем Галиною Семенівною Єфремовою з самого початку постало чимало проблем.

Організація не мала власного рахунку (його закрили разом з банком «Україна» і вчасно не поновили), постійного приміщення (орендували кімнату у відділі статистики), часто не вистачало палива, щоб обігріти навіть цю невелику площу. Траплялося, що ті, хто приїздив в УТОС у своїх справах, залишалися ночувати у Слепенчуків, бо ж готелю у Володимирці немає. А тут, у затишній двокімнатній квартирі, завжди ви¬стачає місця, а головне - щирості. Нині на обліку в організації майже двісті чоловік з вадами зору. І число це зростає - все більше дає знати про себе Чорнобиль. За цей час, відколи Ганна Макарівна очолила УТОС, зроблено чимало. Членів організації забезпечено годинниками й спеціальними магнітофонами (вони дають можливість не лише слухати музику, останні новини у світі, а ще й озвучені художні книги), постійно надається гуманітарна допомога. Люди також звертаються і з проханням допомогти придбати ліки, оформити кредит, зібрати ті чи інші документи. А, головне, тут вони можуть розраховувати на розуміння, підтримку, взаємоповагу і те душевне тепло, якого не завжди і не скрізь вистачає сьогодні. Нещодавно, нарешті, отримали просторий кабінет у самому центрі селища, що надзвичайно вигідно для інвалідів, які приїздять сюди за допомогою. Правда, за оренду та опалення приміщення доведеться платити з тих незначних коштів, які організація має завдяки своїм благодійникам...

Квартиру Слепенчуків ніколи не минають друзі. Ганна Макарівна - гостинна господиня. Маючи феноменальну пам'ять, знає багато кулінарних рецептів, із задоволенням порадить, як виростити гарні помідори, огірки (мають з Танею невеликий город), як зробити святковий салат, спекти смачні пироги... Тамуючи біль, перебуваючи в постійних сутінках, жінка сильної волі живе й бачить серцем та надіється, що колись таки вийде на сцену й заспіває ще стільки недоспіваних своїх пісень.

Ольга Чайка

Коли вранці їхати до Білого озера, то по дорозі ви обов’язково зустрінете хлопчину з рюкзаком за плечима, що прямує до села Рудка в школу. Якщо дорога гарна, не слизька, може поспішати на навчання і на велосипеді, бо ж дорога до знань не близька, до 2 км. А живе наш герой Михайлик на мальовничому хуторі Ниви, поряд з озером Білим. Назва хутора, як станція метро в Києві. Тут гарно будь-якої пори року, зимою, коли ліс, як в казці, під білим пухнастим покривом, весною, коли лужок біля хати вкривається маленькими жовтими сонечками – кульбабами і пташки так співають, що почуваєш себе, як у раю.

Це видно з щасливих облич родини Клімуків – тата Миколи, мами Надії і малого, ще безтурботного Михайлика. Літом, коли довкруги так п’янко пахне свіжоскошене сіно і достигає ожина, і квіти, які так любить мама, восени, коли все вкривається золотавим багрянцем, а ліс манить тихим полюванням повним кошиком грибів. Міша дуже любить природу, а ще він не по роках допитливий і розумний хлопчина. Любить читати і має власну бібліотеку з енциклопедій і довідників. Міша бере участь у математичних олімпіадах, конкурсах, де Міші було вручено Сертифікат Міжнародного математичного конкурсу «Кенгуру». А ще добре володіє комп’ютером. Любить подорожувати; дякуючи своїй мамі, побував на морі, в Почаївській лаврі. А ще… це просто гарна, хороша дитина, привітна, людяна, скромна з великими і трохи сумними очима. Коли дивишся в ці очі, не по-дитячому серйозні, і знаючи скільки випробувань випало на це дитя, що йому прийшлося пережити, очі самі підводять погляд до небес з благанням : «Господи! Пошли йому щасливу долю і милість свою, бо це дитя того варте !» Сонечко вже по-весняному гріє, хоча зима ще не хоче здаватись, Михайлик поспішає після занять в свій «райський куточок», додому, де на нього чекає тато і сестрички, ростом невеличкі: Юля і Маша.

А поряд мама йде, і тепла мамина рука, яка завжди, поруч у найтяжчі хвилини. Мама, на долю якої випало стільки випробувань долі, що на десять життів вистачило б, не опустила руки, зігріла своєю любов’ю двох люблячих сестричок. А ще Надія Олексіївна педагог від Бога, переможець конкурсу «Вчитель року», вміла рукодільниця, красива жінка, має добре серце і душу, але про маму Михайлика вже іншим разом, а зараз хочеться сказати: «Щасти тобі, Михайлику, хай Ангел-охорнець твій шлях життєвий завжди осяває!»

Булан Надія Романівна, бібліотекар Рудківської публічно-шкільної бібліотеки